en
cz
ge

Опанас

 

Заливаха

художник, графік, дисидент

1925
|
2007

Опанас Заливаха народився у 1925 році на Харківщині. Але виріс на Далекому Сході у Приморському краї в Росії, куди родина перебралася, рятуючись від Голодомору.

Після закінчення Другої світової війни Опанас поїхав у Ленінград здобувати мистецьку освіту, й у 1946 році закінчив художню школу при Ленінградській академії мистецтв. Восени вступив до Ленінградської академії мистецтв «з якої наприкінці 1947 року був виключений за неявку на збори студентів присвячені передвиборчій зустрічі з кандидатом в депутати здається Ленінградської міської ради».

У 1953 році Опанас закінчив Ленінградське художнє педагогічне графічне училище, у 1955—1960 роках навчався в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна. Після закінчення за скеруванням рік працював у художньому фонді в Тюмені.

У 1961 році Опанас Заливаха переїхав до Івано-Франківська. Його майстерня розташовувалася у колишній Вірменській церкві — там він і жив, допоки не отримав квартиру у липні 1965 року. А вже через місяць його затримали і наступного року засудили до 5 років таборів. Вийшовши на волю у 1970 році, перебував під адміністративним наглядом, а його дім обшукували.

В Івано-Франківську Опанас Заливаха потрапив до мистецького середовища, де також були художники Василь Турецький та Олександр Коровай. Вони обговорювали «антирадянські» публіцистичні та художні твори, спілкувалися з київськими та львівськими шістдесятниками.

У 1964 році Алла Горська, Людмила Семикіна та Опанас Заливаха створили вітраж «Шевченко. Мати» у вестибюлі Червоного корпусу КНУ. Однак комісія Київського обласного правління спілки художників України кваліфікувала вітраж як «ідейно ворожий», тож його знищили.

Фрагмент з рішення про вітраж:

3. Витраж дает грубо искаженный архаизированный в духе средневековой иконы образ Т. Г. Шевченко, который ничего общего не имеет с образом великого революционера-демократа [..] В таком же иконописном духе выдержан в эскизе образ Катерины, который является ничем иным, как стилизованным изображением богоматери.
4. Шевченковские слова, вырванные из контекста («Возвеличу отих малих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово») и написанные церковно-славянской вязью (кириллицей), в соединении с иконописно-трактованными образами, звучат идейно двусмысленно.
5. В образах витража нет и малейшей попытки показать Шевченко советского мировоззрения…

Після знищення вітражу Заливаху виключили зі Спілки художників.

Надалі інтерес КҐБ до нього не вщухав. В одному з документів 1965 року зазначено, що журналіст і мистецтвознавець Богдан Горинь згадував про Заливаху під час допиту: нібито у його квартирі можуть зберігатися документи «антирадянського змісту». Його івано-франківське помешкання обшукали й порушили кримінальну справу за ст. 62 КК УРСР — «проведення антирадянської агітації, збереження і поширення літератури і документів антирадянського змісту».

Серед небезпечної «антирадянської літератури» було мюнхенське видання «Сучасної літератури в УРСР» Івана Кошелівця, «Вибір статей з інформаційного бюлетня УГВР», «12 запитань для розвитку самостійного мислення школяра», «Вступне слово на вечорі в першу річницю смерті Василя Симоненка» Івана Дзюби та інші. Долучили й свідчення Василя художника Турецького – відзнімковану книгу «Сучасна література в УРСР» він нібито отримав від Заливахи.

У поясненні до кримінальної справи Опанас Заливаха вказував на нерівноправне становище української мови:

«… багато українського населення, яке проживає за межами України, і досить кучно, не має своїх шкіл з рідною мовою навчання, в той час, як російське населення на Україні має свої школи, театри, друк. […] Не завжди виконуються заповіти Леніна про українізацію українських установ, більшість керуючого персоналу визнають тільки російську мову. […] Більшість фільмів, які йдуть на екранах України не дублюються українською мовою, що також не дає можливості ширше зрозуміти красу і привити любов до рідної мови».

Крім того, Заливаху звинуватили в поширенні документу «12 запитань для розвитку самостійного мислення школяра». Він давав його почитати Олександрові Короваю у липні 1965 року.

В Опанаса Заливахи вимагали свідчень проти Івана Світличного, звинувачуючи обох в «антирадянській діяльності», створенні організацій «рух національного відродження» і «рух національного відновлення» та організації боротьби проти совєтської влади разом з євреями. Доказами слугували свідчення Василя Турецького:

«…як я пригадав, мені якось Опанас Заливаха сказав, що між нами (маючи на увазі учасників руху національного відродження) і євреями, проживаючими на Україні складено угоду про солідарність і спільну боротьбу проти національного гноблення, поскільки, як він сказав і українці і євреї в Радянському Союзі в одинаковій мірі пригноблюються з боку росіян і органів влади».

28 січня 1966 року слідчий КҐБ в Івано-Франківській області завершив попереднє слідство, і Опанасу Заливасі оголосили обвинувачення за статтею 62 КК УРСР. Однак прокурор області переглянув справу і повернув її в управління КҐБ з вимогою включити до матеріалів «антисовєтський документ “Як розмовляють в Києві”».

У цій статті художник пише про русифікацію України та української мови: «Людині, що добре знає українську, але не знає російської, стає дедалі важче читати українську пресу, перенасичену русизмами». Русифікацію Заливаха називає ганебним явищем, яке спричинило «…повсякденне і повсякчасне проникнення совєтської культури у провідні ділянки української культури, в усі пори українського суспільства». Російська культура користується в Україні пільгами, на які не може претендувати українська на території Росії, де масового мешкають українці: «… у театрах і кіно України репертуар здебільшого російський, російське чтиво стає бестселером; радіо і телевізійні програми напхані російськими програмами…».

І вже 19 лютого 1966 року в остаточному обвинувальному висновку стверджують: «Працюючи художником Івано-Франківського художнього фонду, під впливом раніше прочитаної літератури націоналістичного змісту з метою підриву і ослаблення радянської влади став на шлях активної антирадянської діяльності – систематично зберігав, розмножував і розповсюджував документи та літературу антирадянського наклепницького змісту, які порочать радянський державний і суспільний лад, політику КПРС і радянського уряду, поширював з цією метою антирадянські наклепницькі вигадки».

23 березня 1966 року судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду засудила Опанаса Заливаху до 5 років у виправній колонії суворого режиму. Ув’язнення він відбував у таборах Мордовії. Коли повернувся, застав безробіття, обшуки та роботу оформлювачем вітрин.

Про повернення Заливахи з таборів культуролог Роман Корогодський згадував так: «Десь наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., мої друзі поверталися з таборів після перших арештів (літа 1965 р.). Всі розповідали про табори, ґебістів, конфлікти, друзів, нових друзів… Панас прийшов до нас і весь день розповідав про Еммануїла Канта, якого в таборі студіював, про Кафку, якого я йому вислав і який виявився Панасові близьким якоюсь гранню таланту».

У 1992 році художника реабілітували як жертву політичних репресій.

Архівно-кримінальна справа Опанаса Заливахи зберігається в архіві Івано-Франківського управління Служби безпеки України. У трьох томах, окрім процесуальних документів можна знайти зразки малюнків художника.