en
cz
ge

Олександр

 

Довженко

кінорежисер, письменник, художник

1894
|
1956

Олександр Довженко народився у селі Сосниця на Чернігівщині. Закінчив Глухівський учительський інститут і короткий час працював вчителем, навчаючи математиці, малюванню, природознавству, фізиці, географії, історії. У 1919—1920-му роках, за свідченнями агентів, навчався у художника Михайла Бойчука, розстріляного в 1937 «буржуазного націоналіста».

Перша справа на Олександра Довженка, слідча справа під номером 112, з’явилася ще в 1919 році, коли його заарештували за службу у петлюрівській армії. Разом з двома товаришами Довженка засудили до утримання в концтаборі до завершення громадянської війни. Завдяки втручанню друзів-«боротьбистів», Довженка тоді звільнили. Справа не збереглася, однак копії кількох документів зустрічаються у пізнішій справі-формулярі.

Відтак Довженко мусив довго засвідчувати свою лояльність. З 1921 по 1923 рік він перебував на дипломатичній роботі як секретар Повноважного представництва Української РСР за кордоном, одним із неофіційних завдань якого була популяризація образу радянської держави та агітація повернення додому емігрантів.

Довженко працював дипломатом у Польщі та Німеччині, однак кар’єра митця його цікавила більше, тож з дозволу ЦК КП(б)У майже рік вивчав графіку в приватній мистецькій школі у Берліні. У Німеччині він потоваришував з художником Миколою Глущенком — припускають, що він навіть допоміг йому отримати радянський паспорт. Доноси художника згодом стануть частиною Довженкової справи-формуляру, відкритої у 1934 році.

Повернувшись у 1923 році в Україну, Довженко спершу займався графікою та працював художником-ілюстратором. Та вже за два роки він прийшов у кіно, що й стало його кар’єрою.

Попри те, що довкола ще нібито панувала атмосфера відносно вільного мистецького життя, Довженко з середини 20-х років вже перебуває під пильним наглядом як об’єкт «Запорожець». «Компрометуючі матеріали» на нього чекісти надсилали з міста до міста, слідуючи за Довженком з Харкова до Одеси, з Одеси до Києва, з Києва до Москви.

З 1925 по 1930 роки Довженко зняв п’ять стрічок: «Вася-реформатор», «Сумка дипкур’єра», трилогія «Звенигора», «Арсенал» і «Земля». Фільми мають шалений успіх, і Довженко не скупиться на зйомках. У 1929 році агент «Хімік» поскаржився на високі кошториси Довженка, «злочинно» дорогі декорації та «псування» плівки через знімання кількох дублів. Того ж року агент «Свій» доносить про «скандал» на кінофабриці ― Довженко відмовився знімати у заготовлених декораціях і вимагав експедицію в Сухумі.

Вихід «Землі» у 1930 році співпадає з періодом політичного «полювання на відьом», коли українські митці й мисткині раптом перетворюються на «буржуазних націоналістів».

У фільмі Довженка противники колективізації на селі є нібито відсталими від прогресу, та це не рятує його від критики ― режисера звинувачують у співчутті селянам, яким складно адаптуватися до радянського життя. За кілька днів фільм знімають з прокату.

Та того ж року Довженка випустили за кордон, де в європейських кінотеатрах йшли покази його фільмів. Він сподівається, що критика тимчасова і навіть пише листа з Берліну до Івана Воробйова, Голови Правління Українфільму (ВУФКУ), з проханням отримати дозвіл на подорож до Америки. Мовляв, «по-перше, треба її побачити, по-друге, саме в Америці можна було б щось скрутити і перенести досвід в УРСР».

Чекісти відмовили, побоюючись, що автор «контрреволюційного націоналістичного фільму» «Земля» зі США так і не повернеться.

Режисер цей період переживає складно. Працює над наступним фільмом «Іван» про будівництво греблі Дніпрогесу, але передбачає критику. Агент «Холмський» пише, що у Довженка зовсім занепадницький настрій: той хоче втекти на край світу після «Івана» ― поїхати до Мурманського моря й зробити сценарій про Арктику або ж знімати військове кіно в Китаї.

Працюючи над «Іваном», Довженко отримав відрядження на Кавказ. Але, як пише агент, засмучений повернувся звідти без жодного кадру, та з «обурливими» анекдотами про товариша Сталіна.Чекіст замалював їх ручкою в документі і дописав пояснення, що викреслив через «пасквілі по лінії партії». Крізь чорнило можна прочитати: «Довженко у вузькому колі розповів те, що чув від відповідальних партійців в Тбілісі такі чутки: а) Сталін — педераст; б) мати Сталіна — проститутка; в) коли Сталін приїжджав в Тбілісі, він назвав свою мати шльондрою й прогнав від себе».

Агентура свідчить: режисер ненавидить Сталіна. Довженко, який знімає фільми про зміни у житті селян й індустріалізацію, знає про початок Голодомору і неприховано говорить про те, що справді хотів би зняти:

«Я поставив би такий фільм, який змусив би світ здригнутися від жаху. Я показав би сто п’ятдесят мільйонів голодних людей [..] і показав би жменьку ситих тупих маніяків [..], які добряче наївшись в закритих столових, проповідують голодним соціалізм та морочать їм голову маячнею про успіхи будівництва. І показав би населення Києва, яке читає повідомлення про відкриття Дніпровської електростанції при світлі каганців та примусів».

Менш ніж за два роки риторика Довженка кардинально зміниться, бо Сталін подарує йому життя. Але перед цим його ще очікують розгромні відгуки й цькування за «Івана», який вийшов у 1932 році. Так, розлога рецензія вказує, що «безумовно шкідливий» фільм, «мозаїка сумнівних езопівських шарад», викликає «байдужість, нудьгу», подекуди «досаду й розчарування», будівництво показано як «хаос, вакханалія», а селяни беруть в ньому участь не через зацікавленість у «соціалістичній індустрії», а через примус.

«Співставлення голих, напівголих, виснажених й обідраних фігур на будівництві із самовпевненими, «вольовими», а місцями й відкормленими й пристойно одягнутими фігурами керівників, — кадрових робочих та комуністів — цілком відповідає тим представленням, які культивуються на селі кулацькою пропагандою», ― вказано в тій же рецензії. Словом, фільм показує радянське насильство над селом.

Такий діалог відбувається між дідом-селянином і комуністом у фільмі:

— Навіщо потрібен Дніпрельстан?

— Як помрете, то ми вас електрикою спалимо.

Рецензент скаржиться, що Довженко замість класової говорить про проблему поколінь, натомість «правильно» було б показати, що всі, хто проти, — кулаки. Також рецензентам не подобається сатира на бюрократизм: стара мати має відкрити 12 дверей, перш ніж дійти до вищого начальства. Як зазначають в донесеннях раніше, «творчий метод Довженка — український контрреволюційний націонал-демократичний рух».

У 1934 році режисер з дружиною тікають від цілком ймовірного арешту до Москви, де він знаходить заступництво у Сталіна. Той замовив митцеві дві стрічки — «Аероград» та «Щорс». Однак навіть це не принесло спокій: чекісти продовжували вести справу та збирати агентурні донесення, щоб бути готовими відреагувати на зміну настрою вождя.

Роботу Довженка ускладнював не тільки нагляд чекістів, але сама специфіка життя в Радянському Союзі в 30-х. Так, йому довелося перезнімати кілька сцен зі «Щорса», бо прототип одного з персонажів фільму у житті заарештували і розстріляли. Агент «Алєксєєв» доносив, що Довженко сердився, бо дев’ять днів чекав на сонце, щоб зняти масову сцену, а наступного дня виявилося, що заступника Щорса — Івана Дубового, який за сценарієм веде військо в бій, — арештували. Увесь матеріал з його іменем довелося перезнімати. Зрештою Дубового розстріляли. А робота над «Щорсом» тривала нетипово довго для Довженка — кілька років.

А для зйомок в «Аерограді» режисер хотів запросити японця Хатторі Санджі, та радянська влада саме активно вербувала його як шпигуна і не хотіла «світити» зайвий раз. Санджі також згодом арештували і вбили.

Навколо Довженка аж роїлося від агентів. Часто ними мимоволі ставали його близькі. Наприклад, друг Микола Бажан (агент «Петро Уманський»). Вперше він доніс на Довженка у 1937 році, коли багатьох їхніх колег уже або розстріляли, або відправили в табори. Навіть в часи жорсткої публічної критики Довженка своїх доносах Бажан переконував: усе, що той знімає, цілком співпадає з лінією партії та політикою Сталіна.

Ба більше, ставши агентом, Бажан намагався дистанціюватися від Довженка і натякав йому, щоб був обережним у розмовах з друзями. Та Довженко не розумів цього. Юрій Смолич, агент «Стріла», у доносі розповідав: «Довженко скаржиться, що Бажан “зіпсувався” з тих пір, як вступив в партію. “Зіпсувався” заключається в тому, що він став “вузько-ортодоксальний”, уникає відвертощів, став холоднішим, замкнутішим і навіть рідко заходить до Довженка. Довженко вважає, що причина цього не тільки у впливі нової дружини, але й у вступі до партії: “Микола дуже примітивно зрозумів свої партійні обов’язки, і я від нього цього не очікував”».

Водночас, попри популярність версії, що на Довженка під кодовим ім’ям «Лелеко» доносила навіть дружина Юлія Солнцева, архівна справа не містить прямих доказів цього. А версія ця виникла через те, що в справі є таке донесення:

«У розмові зі мною, дружина кінорежисера Довженко, Юлія Солнцева, розповіла що Довженко зараз переживає велику внутрішню драму і що він цілком допускає кинути роботу в Українфільмі.
Коли я став запитувати, що його до цього спонукає, то вона під строгою таємницею, просячи нікому не говорити, розповіла наступне: «Довженко вже давно написав сценарій «Іван» — на тему ударництва [... далі розповідь про проблеми з фільмом]»
Довженко і Солнцева дуже шкодують, що так скоро повернулися до Росії. Вона говорить, що потрібно було ще посидіти за кордоном, поки минеться ця кінематографічна чехарда. В кінці нашої бесіди вона сказала: “Правильно робить Айзенштейн. Поїхав і не поспішає повернутися назад”».

Нижче підпис «секретний співробітник “Лелеко”» закреслено і поруч дописано прізвище «Солнцева». Сумнівно, що якби Солнцева була агенткою, то наважилась б скаржитися чекістам, що хоче за кордон чи просила б зберегти її таємницю. Імовірно, це закреслення означає, що донос базується на розмові з Солнцевою.

Однак Юлія Солнцева справді мала хороші зв’язки. Щоправда використовувала їх радше для захисту Довженка. Завдяки їй у 30-их вони зуміли врятуватися в Москві. Вона попереджала чоловіка, коли слід тримати язика за зубами. Вона небезпідставно підозрювала, що друзі і колеги є агентами, тож намагалася обмежити спілкування. Ті ж скаржилися в доносах на її кепський характер і «непролетарське походження», бо її мама — «типова бояриня».

Агенти були скрізь: від особистого водія, який звітував про розмови в машині, до колег на кіностудії. Матеріали справи рясніють кодовими іменами: «Хімік», «Журналіст», «Антенна», «Кінематографіст», «Холмський», «Петров», «Стелла», «Федоров», «Свій», «Алєксєєв», «Стальной», «Полярний», «Актор», «Філонов», «Петро Уманський», «Художник» («Ярема»), «Андрєєв», «Патріот», «Вірний», «Вікторов», «Котін», «Кучерявий», «Чорний», «Самойлов», «Грінвальд», «Павлова», «Альберт», «Павленко», «Тимофєєв», водій «Алєксін», «Григорій», «Сорбонін», «Борис», «Малов», «Валерій», «Філософ», «Могилевський», — і це ще не всі.

Вони фіксували всі необережні висловлювання Довженка: як він добивався того, щоб фільми на Київській кіностудії знімали українською, а вже потім дублювали російською та іншими мовами, як критикував кадрову політику в сфері мистецтва — мовляв, на ключові посади призначають євреїв і росіян, а вони нічого не знають про українську культуру. В одному зі своїх доносів, Юрій Смолич так прокоментує Довженкові претензії до неукраїнців на ключових посадах в Україні: «у психіці Довженка ясність мислення, свободолюбство, толерантність, освіченість неочікувано поєднується з тупістю темного, відсталого селянина, наприклад, — з антисемітизмом».

«Довженко у підвищених тонах почав з того, що “чому це в Грузії кіно роблять грузини, в Росії — росіяни, а на Україні — і грузини, і росіяни, і євреї, але тільки не українці»”», — писав про іншу їхню зустріч «Стріла»-Смолич.

Наприкінці 30-х Довженко повернувся до України, щоб знімати фільм про радянську окупацію Західної України — «Визволення». Та йому не подобалося, як відбувалося «возз’єднання». Смолич переповідав у доносах їх діалог:

— За півтора місяці я бачив на Західній Україні тільки одного агітатора, який агітував аргументами суворої життєвої правди, а не дешевою брехнею.

— Хто ж це був?

— Я.

Зрештою у «Визволенні», що вийшов у 1940 році, знову побачили ідеологічні помилки ― фільм швидко зняли з прокату.

Під час Другої світової війни Київську кіностудію евакуювали до Ашхабаду — у тогочасних доносах об’єкт «Запорожець» стає «Кієвляніном». Під час війни Довженко, з власної волі фронтовий кореспондент газети, говорить про слабку боєздатність Червоної армії порівняно з німецькою. Також намагається витягнути з фронту українських художників через Хрущова. Після невдачі казав, що тому просто бракує смаку.

У той період Довженко пише сценарій до «України в огні», через який знову на багато років потрапить у немилість. Його розкритикував сам Сталін, тому ніхто відверто не наважувався виступати на захист режисера.

«Звертаючись до Довженка, товариш Сталін говорить — “звідки у вас такий тембр розчарування”».

Агент Охотнік пише: «Тов. Сталін так і сказав — “Це наскрізь ворожий нам твір”».

«У Довженка є сцена просто дивовижна. Перед приходом німців дівчина-українка вистилає постіль і запрошує танкіста, що зупинився у них в будинку, лягти з нею, тому що все одно прийдуть німці, так краще віддати дівочу честь своєму, аніж німцю. Товариш Сталін це місце розкритикував як наклеп на радянську жінку».

У березні 1945 режисер скаржився на кепський нервовий стан: «Нерви мої загострені до крайнощів, — говорить Довженко, — здається мені, що кості мої оголені, шкіра з них зійшла в результаті усіх нервових потрясінь за останній рік».

У повоєнний час він страждав від, як сам говорив, культури «довженкоїдства». Писав сценарії (наприклад, «Повість полум’яних літ»), але багато з них залишилися лише планами — їх просто не погоджували, а вже початим зйомкам перешкоджали. Вдалося зняти тільки фільм «Мічурін» і документальну стрічку про Вірменію.

Останні роки Довженко провів у Москві. Скаржився на здоров’я, періодично отримував нові порції критики і говорив, що в Києві ніяк не можуть припинити «копати Довженка ногою» при будь-якій зручній нагоді.

Помер 25 листопада 1956 року від інфаркту. Поховали його в Москві, а через три роки, після цькувань і заборон, посмертно вручили Ленінську премію, одну з найпрестижніших у СРСР

У 1989 році справу Довженка переглядали в КҐБ УРСР. Майор Полянський та підполковник Подобний вирішили, що «вона не містить історичної та оперативної цінності» та порекомендували знищити. Відповідну доповідну віднесли на затвердження вищому начальству. Заступник начальника 10-го відділу КҐБ УРСР відверто здивувався такому рішенню — настільки, що аж залишив свої саркастичні коментарі прямо на документі: «во дают!», «старший опер-идиот», «ну и рыбачок», «подполковник-мистецтвознавець». І закріпив це все резолюцією: матеріали не знищувати, а всі дії погоджувати з керівництвом.

​​Чотиритомна архівна справа-формуляр Олександра Довженка, яка оповідає ще й про тогочасне мистецьке життя і стосунки між інтелігенцією, зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Ймовірно, що документи з останнього московського періоду життя залишилися в Росії.

Переглянути та завантажити документи зі справи Довженка можна на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху.