Василь
Стус
поет, дисидент, перекладач, правозахисник
1938
|
1985
Василь Стус народився на Вінничині. Коли хлопчику було два роки, батьки забрали його у Донецьк. Там він виріс, навчався і працював, поки не переїхав до Києва.
У 1965 році Стус був аспірантом Інституту літератури Академії Наук у Києві, і, окрім роботи над дисертацією, писав вірші, що мусили б увійти до його першої збірки і перекладав поезію з кількох європейських мов. Того ж року він вперше потрапив у поле зору КҐБ. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» українські дисиденти влаштували акцію протесту проти політичних репресій — і Стус був одним із її учасників.
Непересічне співпадіння: та акція відбулася рівно за 20 років до дня смерті Василя Стуса.
Після цього видавництво скасувало публікацію книги Стуса. За життя поета всі його збірки виходили лише у самвидаві або за кордоном.
У наступні роки Васисль Стус продовжує дисидентську діяльність, зокрема пише відкриті листи до органів влади із критикою державної політики та словами на захист політв’язнів. Листи лишалися без відповіді, натомість їх друкували закордонні видання.
Радянський режим, занепокоєний активністю опозиційного руху та поширенням самвидаву в Україні, почав чергову хвилю репресій проти дисидентів. У межах операції «Блок» у 1972 році заарештували близько сотні людей, серед яких був і Василь Стус.
12 січня 1972 року в домі поета провели обшук. Працівники КҐБ вилучили записи «антирадянських» і «наклепницьких» віршів і статей.
В обвинувальному висновку, наприклад, фігурують наступні приклади антирежимної творчості:
«У вірші «Безпашпортний закріпачений…» він наклепницьки твердить:
«...Від трудоднів,і від кріпацтва
несе той син терпкий напій
Свободи, Рівенства ї Братства...
...Під сонцем наших конституцій
Земля щаслива ледь не трісне
прозовим духом революцій…»
«Своє вороже відношення до всього радянського, до КПРC, Стус виклав у вірші «Кубло бандитів…», де, зокрема, пише:
«Кубло бандитів, кегебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків. Коли тюрма п'ятидесятиліття бучний справляє ювілей вже стільки назбиралось сміття, так труїть розуми єлей, що стерпу вже нема…»
«В перелічених документах Стус з антирадянських позицій порочить соціалістичні завоювання в нашій країні, ототожнює радянський лад з гітлерівським режимом, твердить про начебто існуюче національне гноблення українців та порушення соціалістичної законності , прагне «довести» неможливість побудови комуністичного суспільства в СРСР.
Радянські люди в цих документах Стуса постають як безправні «раби», наклепницьки стверджується, що в нашій країні внаслідок революції нібито була встановлена деспотична влада, що диктатура пролетаріату утримується на «волі рабів», що у нас нібито будується соціалізм «поліцейського типу», який «продукує лицемірство, брехню, нечесність і інші супутники рабства»».
«Вірш «Не можу я без посмішки Івана…» - це злісний наклеп на радянську державу, про що свідчать такі слова:
«Тоді прости, прощай проклятий краю
Вітчизно боягузів і убивць»».
«В період 1963-1972 років написав і зберігав у себе 14 віршів антирадянського змісту, в яких зводить наклепи на радянський державний і суспільний лад, порочить радянську дійсність.
У віршах “Доволі! Ситий вже…”, “Безпашпортний, закріпачений в селі конає…”, “Опускаюсь - ніби піднімаюсь…” він змальовує життя радянських колгоспників як життя “рабів і кріпаків”».
«У віршах паплюжаться заходи Комуністичної партії та Радянського Уряду, пов'язані з святкуванням 100-річчя з дня народження В.І.Леніна, СССР порівнюється з концтабором, вміщується твердження про те, що соціалізм в нашій країні нібито будується “на крові і кістках”».
«...Стус робить наклепницькі висновки про національну політику Комуністичної партії Радянського Союзу, твердить, що колективізація нібито була “невдалою мірою”, і що духовна культура народу в нашій країні нібито “винищувалась небаченими в історії засобами”».
Наступного дня після обшуку поета затримали за підозрою у «виготовленні та розповсюдженні антирадянської та наклепницької літератури».
Окрім написання текстів, Стусу інкримінували зберігання творів інших дисидентів, перебування в лавах «Громадського комітету захисту Ніни Строкатої» (ще однієї арештованої дисидентки), крамольні розмови. Троє свідків, які жили разом із ним у санаторії, стверджували, що Стус у розмовах називав УПА героями; переконував, що в СРСР немає свободи друку і пересування, а безробітний у капіталістичних країнах живе краще, ніж радянський робітник; розповів анекдот про Леніна.
«Проведеним по справі попереднім слідством встановлено, що Стус на грунті націоналістичних, ворожих радянському суспільству переконань, з метою підриву та ослаблення Радянської влади на протязі 1963-1972 років виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські документи, в яких зводяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад. З цією ж метою проводив антирадянську агітацію в усній формі».
Не відмовляючись від авторства вилучених текстів, Стус водночас не визнавав свою провину — ані на слідстві, ані на суді. Він запевняв, що лояльно налаштований до режиму, відкритими листами прагнув привернути увагу влади до окремих недоліків насамперед у літературному процесі, а найбільш гострі вірші — це лише чернетки, які не відображають його позицію.
Однак КҐБ замовляв свої літературознавчі рецензії на роботи Стуса з потрібними для слідства оцінками. Наприклад, одну з таких рецензій підготував літературознавець Арсен Каспрук, в якій він так відгукується на збірку «Зимові дерева»:
«Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг би придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер!
А.В. Стус жив, вчився, виховувався, працював серед радянських людей. Звідки стільки жовчі, стільки зненависті взялось у цього, з дозволу сказати, «поета»?
Не треба доводити, що книжка В. Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, всією своєю суттю.
Нормальна, неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до «поета», що так паплюжить свою землю і свій народ».
З написаної на замовлення КҐБ рецензії літературознавця Арсена Каспрука.
Стус у своїй статті «Я обвинувачую», що вийшла у журналі «Сучасність» 1976 року, згадував про Каспрука як про штатного рецензента КҐБ, а також називав ще ряд прізвищ українських науковців, які писали замовні рецензії на видання шістдесятників.
Поета засудили до п’яти років позбавлення волі у колонії суворого режиму та трьох років заслання.
«Поскільки Стус вчинив особливо небезпечний державний злочин, за що судиться вперше, в силу ст. 25 КК (Кримінального кодексу) УРСР він повинен відбувати міру покарання в ВТК (виправно-трудовій колонії) суворого режиму».
«Усі минулі 8 місяців мене переконували постійно, що моє обличчя не є моїм справжнім, бо моє — тільки те гидке, яке вигадало слідство.
Суд — це пластична операція наді мною.
Я не погодився на таку пластичну операцію, але це тільки збільшило мою провину, тільки додало більшого бажання таку операцію зробити».
Пізніше судді не лише відхилили касацію Стуса, а й відмовилися повернути його дружині Валентині Попелюх «знаряддя злочину» — друкарські машинки. Засуджений просив про це, оскільки дружина лишилася у скруті та хворіла — продаж машинок міг трохи покращити матеріальне становище.
Ув’язнення поет відбував у Мордовії, заслання — на Колимі. Продовжував писати, хоча майже все написане в нього вилучали. «Перевиховати» Стуса репресивна система не змогла — навпаки, він перетворився на непримиренного опонента режиму. У 1976 році в’язень просив владу позбавити його радянського громадянства — але безрезультатно.
«У бесідах поводить себе зарозуміло. Своє злочинне минуле не засуджує. Постійно спілкується із засудженими, що вороже ставляться до радянської дійсності, неодноразово брав участь у необґрунтованих голодуваннях. Засуджений Стус Василь Семенович на шлях виправлення не став».
У 1979 році Стус опиняється на волі та повертається до Києва, але ненадовго. Уже наступного року його знову заарештували та судили за тією ж статтею. Захищав обвинуваченого на суді відомий згодом український проросійський політик Віктор Медведчук, який у 2020 році намагався заборонити поширення книги з опублікованими матеріалами цієї справи (невдало).
Тепер суд призначив «рецидивісту» 10 років таборів і п’ять років заслання. Додому поет уже не повернувся — у 1985 році за не повністю з'ясованих обставин він помер у карцері. П’ять років потому, у 1990 році, Верховний суд УРСР видав Постанову про закриття справи Василя Стуса через відсутність складу злочину.
У Галузевому державному архіві зберігаються обидві слідчі справи Василя Стуса — 1972 та 1980 років. Перша складається з 12 томів, друга — з 6. У 1990 році частину документів, які вилучили під час обшуку в поета і зберігали як речові докази (вірші, чернетки, листи), передали його сину Дмитру Стусу. Василь Стус був одним з об’єктів групової справи оперативної розробки «Блок». У цій справі КҐБ у 1960-1970-х роках зібрав величезний масив інформації з різних джерел (агенти, перлюстрація листів, прослуховування, спостереження) про діяльність опозиційно налаштованої української інтелігенції. Справу «Блок» знищили разом із багатьма подібними в останні роки існування СРСР. Відомості з неї (зокрема про Василя Стуса) можна частково відновити за повідомлення КҐБ УРСР до ЦК Компартії України, які зберігають у фонді №16 ГДА СБУ.
