«Бойчукісти являють собою велику небезпеку не тільки своєю націоналістичною спрямованістю в творчості, а й іншою діяльністю. Ватажок цієї течії в живописі художник Бойчук користується славою махрового націоналіста. Про його «твердість та непохитність» в націоналістичних колах багато розмов. Він має славу «другого Курбаса» в цих колах. Особливо, як мені доводилося чути, розхвалюють Бойчука, Курбас, Хвильовий, Яновський».
Михайло Бойчук
художник-монументаліст, живописець і педагог
1882
|
1937
Михайло Бойчук народився на Галичині, що тоді входила до складу Австро-Угорщини. В юності вивчав живопис у Львові та Західній Європі. Кілька років прожив у Парижі, де заявив про себе як сформований майстер. На стиль картин, фресок, мозаїк і плакатів Бойчука вплинуло мистецтво Візантії, Київської Русі, Проторенесансу, українські народні мотиви. Із часом про нього заговорили як про засновника власного напряму в мистецтві ― бойчукізму, а також однойменної школи. У 1917 році Михайло Бойчук оселився у Києві. Його відносини з більшовицькою владою спочатку були доволі теплими: йому доручали монументальні пропагандистські роботи та реставрацію старовинних фресок, він викладав у Києві та Ленінграді.
Але поступово все змінилося. У 1930-х сам митець і його послідовники-«бойчукісти» потрапили під шквал критики. Їм закидали формалізм, невідповідність потребам соціалістичного мистецтва, спотворення радянської дійсності, націоналізм.
Восени 1936 року Михайла Бойчука з кількома кілька учнями арештували співробітники НКВД. За версією слідства, художник тривалий час агітував молодь у націоналістичному дусі, а у 1934 році разом із соратниками (головними серед яких були Василь Седляр та Іван Падалка) створили «контрреволюційну націонал-фашистську терористичну організацію». Організація нібито боролася за створення незалежної української держави, і не лише займалася пропагандою та «шкідництвом у образотворчому мистецтві», а й планувала теракти проти керівників УРСР ― Станіслава Косіора та Павла Постишева. Група була нібито пов’язана з мережею подібних структур.
До слідчої справи підшита газетна статтю 1937 року з такими рядками: «З обуренням говорили художники про ворогів народу Бойчука, Седляра, Падалку, які в своїх роботах спотворювали нашу радянську дійсність і всіляко гальмували розвиток українського радянського образотворчого мистецтва, і підкреслювали необхідність якнайшвидше ліквідувати наслідки їхньої підривної роботи».
Серед згаданих у справі більш давніх «гріхів» Бойчукає знайомство з відомими діячами українського національного руху Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком і митрополитом Андреєм Шептицьким, який допомагав юному художнику поїхати на навчання до Європи.
Якщо вірити протоколам допитів, «бойчукісти» відразу визнали свою провину.
Воєнна колегія Верховного суду СРСР 13 липня 1937 року винесла вирок Бойчуку та його чотирьом учням. Справи розглядали в закритому режимі, без участі обвинувачення та захисту, без виклику свідків. Усіх п’ятьох приговорили до страти і того ж дня розстріляли.
У 1937-му за підозрою у шпигунстві та причетності до тієї ж «терористичної організації» за ґратами опинилася дружина Михайла Бойчука, художниця Софія Налепинська-Бойчук. Попри заперечення усіх звинувачень, її визнали винною і стратили 11 грудня 1937 року.
Офіцер НКВД Микола Грушевський, який вів справу Бойчука, ненадовго пережив свою жертву ― його арештували через пів місяця після страти художників. Грушевському інкримінували, зокрема, «зрадницьку роботу в органах НКВД». Він зізнався, що фабрикував справи. Серед них і справу Бойчука: етнограф Антон Онищук зробив донос про неіснуючу «організацію Бойчука» саме за вказівкою Грушевського. І Грушевського, і Онищука того ж року розстріляли. Та їхні зізнання не врятували Софію Налепинську-Бойчук від страти, а дружин інших «бойчукістів» ― від заслання.
«Мною підроблено фальшивий документ про передачу художником Бойчуком шпигунських матеріалів в польське консульство в Києві і низку інших матеріалів».
Значну частина робіт Михайла Бойчука та його послідовників знищили. Терміном «бойчукізм» певний час офіційна критика таврувала художників, які не вписувалися в рамки соціалістичного мистецького канону.
Коли у другій половині 1950-х почалася реабілітація жертв сталінізму, влада за клопотанням родичів бойчукістів переглянула їхні справи. Вирок Михайлу Бойчуку скасували, а справу закрили за відсутністю складу злочину.
Усі охочі можуть прочитати та завантажити документи КҐБ про Михайла Бойчука на веб-сайті Електронного архіву Українського визвольного руху.
