en
cz
ge
Іване (Жанго) Ґоґоберідзе
Роман Сута
Коте (Костянтин) Хімшіашвілі
Іване Бабуадзе
Давид Карцівадзе
Петре Багратіоні-Грузинський
Коте (Костянтин) Мікаберідзе
Гіві Барамідзе
Міхеіл Джавахішвілі
Звіад Гамсахурдія

Сучасна грузинська культура ― література, театр, художнє мистецтво ― протягом XIX століття розвивалася на периферії Російської імперії та водночас формувала одну з основ сучасної національної ідентичності Грузії. Бачила себе частиною західної сім’ї, але також розуміла вплив тогочасної російської культури та Сходу. Це барвисте поєднання, мозаїка та хаос для зовнішнього погляду було найбільш вражаючим і привабливим у Грузії. Водночас для поколінь грузинських митців пошук власного місця у світовій культурі став викликом. Це підтримувало жагу до радикальних змін і віднайдення нових шляхів творення.

Перша світова війна, руйнація «старого світу», розпад Російської імперії та проголошення незалежності Грузинської Демократичної Республіки у 1918 році забезпечили культурному життю новий вимір. Тогочасна грузинська держава ґрунтувалася на засадах західних демократичних цінностей ― громадянських прав, свободи вираження поглядів тощо. Нова країна з одного боку цінувала національну культурну спадщину, а з іншого ― однією з цілей проголошувала створення здорового середовища для процвітання культури.

Початок державного реформування та націоналізації системи освіти, підтримка широкої мережі «народних університетів», перетворення заснованого на початку 1918 року першого Грузинського університету у Тбіліський державний університет започаткували тенденції, що супроводжувалися вільними та самоорганізованими культурними ініціативами. Серед них ― заснування Спілки грузинських письменників, державної консерваторії та численних мистецьких товариств. Ці процеси закладали фундамент для відродження грузинської культури, незважаючи на величезну кризу, спричинену світовою війною та постійними війнами навколо Грузинської Республіки за захист незалежності.

Світова криза, розпад Російської імперії, більшовицька тиранія та громадянська війна в Росії, як не дивно, також сприяли розвитку грузинської культури. Республіка була схожа на «землю обітовану» серед війни та хаосу руїн Російської імперії. Багато митців поспішили до Тбілісі, щоб врятуватися від смерті та голоду. Саме через це у 1918–1921 роках місто стало однією зі столиць авангарду, із яскравим мистецьким і богемним життям, творчими експериментами та діалогом культур.

Радянська російська окупація 1921 року та наступне десятиліття

У лютому 1921 року «Смерть з косою з червоним прапором» прийшла до воріт вільної Грузинської республіки. Після запеклих боїв 11 лютого–17 березня Радянська Росія окупувала Грузинську Демократичну Республіку. Грузинське суспільство перебувало на порозі нового та незнайомого, масштаби та небезпеку якого складно було передбачити.

Одразу після окупації Тбілісі та в перші місяці правління окупаційного режиму більшовики почали впроваджувати свою радикальну програму в усі сфери життя. Вони також проводили пропагандистську діяльність, тодішню версію м’якого впливу. Так намагалися ліквідувати суспільні побоювання щодо жорстокості з їхнього боку, і довести, що «нова влада» прагне підтримувати національну культуру та її розвиток.

«Революційний комітет» розпочав монополізацію всіх видавництв, скасував видання незалежної преси, націоналізував кінотеатри та кінематографічні студії тощо. Водночас 3 березня 1921 року «ревком» подарував одну з найкращих конфіскованих будівель у Тбілісі, що тепер на вулиці Мачабелі, 13, Спілці грузинських письменників, яка залюбки прийняла подарунок. У наступні дні представник ревкому Шалва Еліава відвідав Будинок письменників (спочатку він називався Палац мистецтв) і засвідчив глибоку повагу мистецькій спільноті, сказавши:

«Наша держава є абсолютно суверенною у створенні національної держави та розвитку її культури. У Грузії не буде колонізації та насильства. Ми відріжемо руки тим, хто спробує повернути старі порядки ― помилування не буде. Зараз у Грузії ми втілюємо великий експеримент на кордоні Європи та Азії; ми маємо перетворити Схід на союзника Революції. Усі робітничі сили дивляться на цю спробу грузинських робітників як на приклад для Заходу і Сходу. Нехай усі робітники мистецтва та культури будуть з нами в цій боротьбі; ми гарантуватимемо їм наш міцний державний апарат».

Окрім запевнень у лояльності та співпраці, Серго Орджонікідзе, очільник комуністичної влади на Південному Кавказі, визначив і кордони прийнятної поведінки. У публічній промові 16 березня він звернувся насамперед до грузинської «інтелігенції»:

«Доля держави залежить від сил інтелігенції, робітників і селян. Я хочу дорікнути грузинській інтелігенції, що вона повинна засвоїти гіркий урок російської інтелігенції. Після тривалого саботажу, який сильно вплинув на ситуацію, російська інтелігенція дійшла висновку, що немає іншого майбутнього, окрім як з Радянською Росією, і почала співпрацювати з радянським урядом. Грузинська інтелігенція повинна сказати собі ― Грузія меншовиків померла, вітайте робітників і селян Грузії! Для такої інтелігенції ― усі двері будуть відчинені. Якщо інтелігенція почне саботаж, змови і непокору, ми говоритимемо з нею єдиною мовою ― мовою куль!».

Ці рамки ― комфорт при співпраці та репресії за непокору ― стали офіційною основою генеральної політики радянського режиму щодо культурної та мистецької спільноти у 1920-х. Спочатку через надзвичайно низьку підтримку в грузинському суспільстві та вакуум легітимності радянський режим намагався забезпечити контроль над «інтелігенцією» крок за кроком, без радикальних рухів, допоки не буде гарантій в усіх сферах.

З іншого боку, режим розумів: незважаючи на прояв лояльності до Совєтів, більшість митців досі залишалися або прихильниками ідеї Вільної Грузії (брали участь у підпільному русі опору, очолюваному Грузинською соціал-демократичною партією), або від самого початку були пов’язані з радикальними націоналістичними групами та цінностями. Водночас кількість та авторитет митців, які суттєво підтримували чи представляли комуністичні ідеї, були надто обмеженими. Режим намагався запровадити обов’язкові рамки співіснування таких груп і забезпечити їхню підтримку радянській ідеології.

Цей дивний і непродуктивний дуалізм тривав до кінця 1920-х. Лідери-комуністи, наприклад, Філіп Махарадзе, запевняли письменників, що режим не має наміру примушувати їх до лояльності і не сприяє створенню штучної гегемонії прорадянських груп. Але реальність була інакшою. Хоча режим був терпимим до створення мистецьких груп та об’єднань, він вимагав від них об’єднуватися в межах «федерації» та працювати разом.

Водночас Комуністична партія всіляко сприяла окремим організаціям, наприклад, «Пролетарським письменникам». З 1921 року державна цензура контролювала всі видання, і було абсолютно неможливо опублікувати неприйнятний для офіційної ідеології твір. Органи державної безпеки ― ЧК та ГПУ Грузинської СРР та Закавказької РФСР ― активно проникали в мистецькі організації та групи, постійно інформували Центральний комітет Комуністичної партії Грузії і Закавказький крайовий комітет Комуністичної партії Росії про реальну ситуацію та підтримку у мистецькій спільноті.

У 1920-ті роки відкриті «скандали» через видання антирадянських творів траплялися нечасто завдяки державній цензурі, тож майже ніхто не піддавався репресіям через це. Більшість письменників і митців, які стали жертвами радянського терору у 1920-х, заарештовували, відправили на заслання або розстріляли за їхню політичну діяльність, членство в політичних партіях та участь у підпільному русі опору та антирадянському повстанні у серпні 1924 року.

Примусове об’єднання та диктатура соціалістичного реалізму як прелюдія до великого радянського терору 1937–1938 років

Наприкінці 1920-х радянський режим нейтралізував «внутрішню контрреволюцію» через знищення троцькістської опозиції в комуністичній партії. Відтак оголосив про дві великі кампанії ― перехід на планову економіку та колективізацію сільського господарства. Невдача примусової колективізації призвела до короткої перерви та застою. Однак невдовзі режим почав упроваджувати політику жорсткого централізованого та тотального контролю у всіх сферах державного та громадського життя, включно з мистецтвом.

З 1932 року компартія оголосила «соціалістичний реалізм» єдиним методом у літературі та мистецтві. Для втілення цього бачення в життя знищили різноманітні мистецькі об’єднання та групи й створили монолітну Спілку грузинських радянських письменників.

У середині 30-х кількох грузинських письменників відправили у заслання як «троцькістів» і «підкуркульників», але ніхто не міг й уявити майбутніх жахів Великої чистки 1937 року.

На початку 1937, після першої хвилі чистки серед старих кадрів більшовицької партії та вищих державних функціонерів, митців обрали як жертв для «розкриття змови контрреволюційних організацій». Очільник комуністичної партії Грузії Лаврентій Берія у травні на Х-му з’їзді партії відкрито назвав кількох поетів та письменників друзями та союзниками «вже викритих ворогів народу». Це стало сигналом для початку полювання «на відьом» у Спілці письменників.

З того літа у будівлі Спілки письменників на вулиці Мачабелі, 13 стало постійним аутодафе письменників ― їх засуджувалия та виключали зі Спілки до або після арешту НКВД.

22 липня 1937 року відомий грузинський поет-символіст Паоло Іашвілі після численних допитів та психологічного тиску в НКВД, де його змушували зізнаватися та називати друзів та колег «контрреволюціонерами», вчинив самогубство під час засідання у Будинку письменників. Цей акт протесту досі залишається у колективній пам’яті як одна з найвідоміших трагедій і символ Великого терору проти мистецької спільноти.

Відповідно до спланованого сценарію, жертви належали до різних категорій: члени «троцькістських», «правих» і «націоналістичних» організацій.

Протягом 1936–1938 років трьох очільників Спілки письменників Грузії заарештували та розстріляли.

Майже 70 членів центральних і регіональних осередків Спілки письменників стали жертвами Великої чистки, включно з письменниками-класиками, авангардистами та багатьма «пролетарськими письменниками». Така ж доля спіткала десятки художників, скульпторів, акторів, театральних режисерів.

Метод «соцреалізму» супроводжувався культом Сталіна і «його вірного учня» Лаврентія Берії. Серії романів, поезій, картин і скульптур, що їх прославляють, створювали в дусі промислового виробництва. А більшість тих, хто вижив під час Великого терору, пристосувалися жити та працювати під абсолютним тоталітарним контролем партії, цензури та органів безпеки.

Друга світова війна та постсталінська епоха

Під час Другої світової війни машина державної безпеки радянського тоталітарного режиму продовжувала виявляти підпільні змови. Так звана «інтелігенція» та мистецька спільнота все ще перебували під суворим контролем наглядом.

У 1941–1943, коли неможливо було передбачити результат війни, у грузинському суспільстві все ще існувала прихильність до Німеччини, супроводжувана ненавистю до радянського режиму та недовірою до його пропаганди про злочини нацистів. У цей час багато молодих людей намагалися самоорганізуватися і підготуватися до моменту, коли Німеччина вступить на територію Грузії. Радянські органи НКВД/НКҐБ активно відшуковували такі підпільні групи і часто фабрикували інформацію про їх кількість, масштаби та діяльність, періодично пов’язуючи діючі реальні партизанські та підпільні групи опору з дитячими гуртками незгодної молоді, студентами чи професорами. Через це кілька неформальних об’єднань і окремих молодих письменників вбили або заслали до ГУЛАГу.

Після закінчення Другої світової війни низку митців репресували як колишніх військовополонених або легіонерів Вермахту. Дехто став жертвами масових етнічних депортацій 1940-х.

Після смерті Сталіна та хрущовської «лібералізації» більшість жертв Великого терору 1937–1938 років реабілітували. Їх творчість знову з’явилася у публічному просторі. Однак ідеологічний контроль над мистецтвом і нагляд органів державної безпеки залишалися частиною повсякденного життя, і, вочевидь, стали сильнішими після нападок Хрущова на модерністське мистецтво й активізації політики контролю.

У 1950-х. сталася унікальна подія: Александр Чейшвілі, лауреат Сталінської премії, пролетарський письменник і секретний агент КҐБ, під час службової у 1958 році поїздки втік до Західної Німеччини, де незабаром помер за доволі підозрілих обставин.

Після ХХ-го з’їзду Комуністичної партії у 1956 році та розвінчання культу особи Сталіна режим придушив масові демонстрації молоді у Тбілісі. Останні захищали честь «батька Сталіна». Це мало приголомшливий вплив на суспільство. 9 березня 1956 року визначило тенденцію до появи нової епізодичної хвилі формування підпільних молодіжних груп, для яких патріотизм дивним чином поєднувався із симпатією до Сталіна. Їх метою стало відокремлення Грузії від Росії для створення незалежної держави. Деякі з таких груп розвивалися на основі неформальних літературних гуртків. КҐБ невдовзі ідентифікував більшість об’єднань, а заарештовані учасники відбували покарання у таборах для політв’язнів у 1960–1970-х.

Наприкінці 1980-х, помічаючи незворотні ознаки краху радянського режиму, Комуністична партія намагалася пристосовуватися до нових реалій «Перебудови» та масової кризи вірності. Партійці видавали себе за прихильників публічності та демократії, і навіть КҐБ почав проголошувати політику «відкритих дверей» для громадських запиту щодо жертв масових репресій.

У 1990 році Музей грузинської літератури звернувся до КҐБ Грузинської РСР зі запитом про можливість організації роботи з документами архіву КҐБ про репресованих письменників. У відповідь спецслужба підняла з архіву десятки кримінальних справ щодо письменників і передала оригінали до Музею грузинської літератури.

Після відновлення незалежності Грузії у 1991 році президент Звіад Гамсахурдіа наполягав на передачі цих документів на кілька тижнів з музею до канцелярії президента ― він мав намір прочитати ці джерела. Документи передали під контроль президента. Після державного перевороту в Тбілісі у грудні 1991 року–січні 1992 року, коли спалили будинок уряду і Гамсахурдіа залишив країну, ці архівні справи зникли. Дотепер суспільство не має можливості дослідити долю десятків письменників, що стали жертвами масових репресій.

Водночас під час державного перевороту спалили колишню будівлю КҐБ. Майже 10 тисяч кримінальних справ на жертв режиму, реабілітованих за радянських часів, які були виокремлені від основного архіву, також згоріли. Так втратили деякі інші документи щодо письменників і митців.

До сьогодні державні діячі стверджують, що 80% колишнього архіву КҐБ або спалили, або вивезли до смоленського сховища КГҐБ у 1990 році. Вони містили оперативний архів, особові справи агентів і співробітників органів державної безпеки. За таких умов дуже важко відновити цілісну правдиву картину стеження та контролю з боку органів державної безпеки за мистецькою спільнотою та процесами в Грузії.